Ви знаходитесь: Головна / Новини / «Я народився в рік Незалежності України. Як я можу не піти?»

«Я народився в рік Незалежності України. Як я можу не піти?»

Вже кілька місяців поспіль на Сході України точаться військові дії. І весь цей час там заради миру та спокою в нашій державі стоять її захисники: старші та ще зовсім юні, з досвідом участі у військових діях чи без нього. Кожен з них – окрема людина зі своєю окремою історією. Ми ж на місці спілкуємося з тими, хто знає наших військових чи не найближче – їхніми батьками та рідними. 

Щоб поспілкуватися з батьками українського бійця, їдемо у село Великий Глибочок. Сім’я Тищуків нас зустрічає запашним чаєм – «маминим», як його називає пані Надія. В кімнаті весело грається маленький Пушок. Зараз він – чи не єдина розрада, каже жінка. Дітей у сім’ї троє. Михайло – наймолодший. Хлопець вже кілька місяців захищає нашу країну на Сході. Вдома розповідають: хоч здобув інженерну спеціальність у технічному університеті, гени батька-військового таки далися взнаки. Паралельно з навчанням Михайло закінчив і військову кафедру. Коли у двері постукала війна, одразу зголосився до армії. Це саме була перша хвиля мобілізації. Пішов, не вагаючись, хоч міг і залишитись вдома. Адже працював помічником голови районної ради.

НАДІЯ ТИЩУК, мама військовослужбовця:

«Не було ще ніякої повістки, нічого, тільки з ним переговорили по телефону з військкомату. Він пішов, пройшов медичну комісію… Ми навіть про це не знали. Потім поставив перед фактом, що уже викликають в військкомат. «Я йду в армію». «Сину, як, чого? Ти ж можеш і не піти, – знаєте, як для мами… Ну, батько його підтримав. А він тоді мені сказав одне таке речення: «Я народився в рік Незалежності України. Як я можу не піти?». 

Певний час, кажуть батьки, хлопець перебував у військовій частині на Волині. Після цього вирушив на Схід. Втім, точного місця його дислокації родина не знає.

НАДІЯ ТИЩУК, мама військовослужбовця:

«Він жодного разу не пожалівся. Він завжди каже, що їм достатньо їжі, достатньо всього. Він абсолютно жодного разу не сказав чогось поганого. Єдине, що просив завжди бронежилети і каску».

Збирали Михайла власними силами.

ВОЛОДИМИР ТИЩУК, батько військовослужбовця:

«Перший бронежилет послали. Він дзвонить через 2 дні: «Я мусив його віддати. Мій хлопець йшов на блокпост, а я лишався».

За весь час служби хлопець приїжджав додому лише раз – на два дні. Тоді, запевняє пані Надія, зауважили: син дуже змужнів. Змінився і вигляд, і поведінка, і навіть у погляді з’явилося щось, чого раніше не було.

НАДІЯ ТИЩУК, мама військовослужбовця:

 «Знаєте, і руки не такі в нього, такі змужнілі. І обличчя таке. І погляд. Він так дивиться далеко, і здається, що він бачить так наскрізь. Я не можу сказати, що він в школі був спокійний, що він був такий якийсь… Зараз він виважений дуже. Він дуже витриманий. Раніше це був звичайний хлопчисько».

Як їм вдалося виховати такого патріотичного сина, батьки пояснити не можуть. Кажуть, не вважають Михайла якимось особливим. Можливо, далось в знаки те, що зростав у сім’ї директора школи та військовослужбовця. Відтак, вдома завжди цінували дисципліну та порядок. Тепер батько, Володимир Петрович, який відпрацював близько 25 років в Державтоінспекції та дослужився до звання підполковника, потроху ділиться нюансами військового ремесла із сином.

ВОЛОДИМИР ТИЩУК, батько військовослужбовця:

«Я з ним говорю по телефону. Те, що я знаю, те, що зі свого, з військового… я йому передаю те все. Гласно не можна, звичайно. Тому що воно все… в ефір не випустиш. Але він розуміє. Я ж відчуваю, куди вони їдуть, як вони їдуть, чим вони їдуть, що їх чекає».

Втім, рідні Михайла сподіваються, що скоро все налагодиться. А держава тих людей, які воювали за Україну в зоні АТО не залишить напризволяще. Зараз же подружжя Тищуків бажає хлопцям, які там воюють, насамперед, витримки.

НАДІЯ ТИЩУК, мама військовослужбовця:

«Дітям тим, що там є – бути обережними і триматися молодцями. Триматися. Але, якщо є загроза життю, все таки, рятувати своє життя. Не ціною зради. Там і неможливо ціною зради. А просто берегти своє життя. Бо вони потрібні всі тут».

Автор: Ірина Худобá

Ірина Худобá
Журналіст

Залишити коментар

Ваша електронну адресу не буде опубліковано. Обов’язкові для заповнення поля позначені *

*

Scroll To Top