У Тернопільському педагогічному університеті науковці з різних міст України, зокрема, з Києва, Чернівців, Миколаєва, Луцька, Львова, говорили про проблему депортації українців Польщі на тематичній конференції. Там розповідають: виселення відбувалася у кілька етапів. Перший – між 1944 та 1946-м. Тоді близько півмільйона українців депортували на територію УРСР. Далі – сумнозвісна операція «Вісла», в ході якої від квітня до жовтня 1947-го виселили ще понад 140 тисяч людей.
ВОЛОДИМИР КІЦАК, доцент кафедри стародавньої і середньовічної історії ТНПУ ім. В. Гнатюка:
«Польща, яка на той час отримала ті землі, які вони називають «віднайденими», тобто, колишні східні землі Німеччини, територія Помор’я і довкола Щецина, і, відповідно, було прийняте рішення провести повторну силову депортацію з допомогою війська (було задіяно до 20 тисяч армії і різних спецслужб). І була проведена повна етнічна зачистка території. Була поставлена чітка мета, яка, до речі, і задокументована в польських документах – швидка асиміляція українців».
Заключний етап депортації, розповідає Володимир Кіцак, як правило, згадують найрідше, хоча тоді теж депортували близько 30 тисяч українців. Це – так зване вирівнювання польсько-радянського кордону у 1951. Загалом, зі слів науковців, жертвами депортаційних акцій стали більше 700 тисяч українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя.
МИКОЛА КУЧЕРЕПА, професор Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки (м. Луцьк):
«Це не було добровільне переселення, а це було насильницьке переселення, і до дня нинішнього українська влада, так само, як і польська влада, не надає статусу депортованих осіб, які були переміщені чи вивезені, депортовані із Польщі в Україну. А, безперечно, що це статус, який необхідний для тих, хто зазнав, хто втратив своє майно, хто втратив свою малу батьківщину».
МИКОЛА ЛИТВИН, доктор історичних наук, директор Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН, голова українсько-польської історичної комісії НАН:
«Завдяки польським мас-медіа, польським праворадикалам ми в останній час почали говорити про так звану Волинську трагедію, де насправді, загинуло немало, 20, а може й трошки більше населення. І, на жаль, забуваємо про власні національні трагедії. Я б дуже не хотів, щоб балачки про Волинську трагедію (а це, справді, теж, напевно, була трагедія), ми забули про трагедію депортованих українців з Лемківщини, Холмщини, Підляшшя. Бо це наша трагедія, ми її повинні знати, ми її повинні вшановувати».
ВОЛОДИМИР КІЦАК, доцент кафедри стародавньої і середньовічної історії ТНПУ ім. В. Гнатюка:
«Історія – це, перш за все, справа професіоналів-істориків. І політикам, вочевидь, якщо і варто туди пхатися, то тільки тою формулою, якої дотримувалися весь час незалежності українські президенти і польські президенти, тобто, «Вибачаємо і просимо вибачення».
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Тернополя та області.
